Б. Антоненко-Давидович, M. Брай-чевський, В. Стус, Я. Кендзьор, А. Горська та багато інших.

Листи-протести йшли не лише з столиці України, а й з обласних центрів. У 1968 р. на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овча-ренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано колективного листа чотирьох молодих митців Дніпропетровська, які протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так у місті, де не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, ви- Василь Стус никла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарештували і засудили на 4,5 роки таборів суворого режиму. Що до десятків співчуваючих, то власті обмежилися «лише» звільненням з роботи, виключенням із партії, «проробкою» в парткомах чи викликом у підрозділи Комітету держбезпеки (КДБ).

У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління», на яке режим поклав обов'язки боротьби з «ідеологічними диверсіями», а по суті - з інакодумцями.

Іншою формою діяльності дисидентів стало поширення підготовлених ними книг, статей, відозв, що викривали і .засуджували політику влади. Ці матеріали потайки переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у ру- В'ячеслав Чорновіл ки. Така система поширення інформації називалася «самвидавом».

У 1966 р. зі своєю першою «самви-давською» роботою «Правосудця чи рецидиви терору?» виступив молодий журналіст В'ячеслав Чорновіл. Незважаючи на переслідування, він не полишав правозахисної діяльності. У 1967 р. В. Чорновіл завершив роботу над збіркою матеріалів про долю двадцяти засуджених інтелігентів під промовистою назвою «Лихо з розуму», що й послужило приводом до його арешту і ув'язнення.

У 1969 р. повернувся з в'язниці та відновив активну правозахисну ді-