їхні прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії. Це були талановиті майстри пера і їхній творчий доробок збагатив українську літературу.

Та в Україні, як і взагалі в Радянському Союзі, існувало інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів у суспільстві. З триво* гою сприймали вони поширення в народі пристосуванства, роздвоєння моралі, хабарництва. їхню увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов'язане з безконтрольною діяльністю центральних відомств; Вони вбачали причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови у відсутності реального суверенітету, права українців самим вирішувати свою долю.

Ці почуття яскраво відображені в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60-80-х років. Вони знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. Водночас, номенклатурні верхи України насторожено, а то й вороже сприймали їх. У 1968 р. з ініціативи тодішнього партійно-державного керівництва розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман «Собор». О. Гончар одним із перших в українській літературі звернувся до художнього аналізу глибоких деформацій суспільного життя України в повоєнні роки.

Перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ват-ченко назвав «Собор» «ідейно хибним» і «пасквільним». Цю несправедливу, упереджену критику партійного функціонера підтримав і П. Шелест - перший секретар ЦК КП України.

Був підданий несправедливій критиці і фактично вилучений з широкого читання талановитий роман Р. Іваничука «Мальви», пронизаний ідеєю незнищенності національної культури, свідомості, безсмертя українського народу. У задушливій атмосфері 70-80-х років зі своїми вільнолюбними художніми творами не могли пробитися до українського читача письменники Ю. Дрозд, Є. Гуцало, Р. Федорів, І. Чандей, І. Білик та інші.

Засудження й фактична заборона «Собору» знаменувала початок «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П. Шелеста від керівництва Компартією України і обрання на цю посаду В. Щербицького, упередженість і підозрілість у ставленні до творчої інтелігенції України з боку парткерівництва ще більше посилились.

Особливо непримиренно ставилися до відхилень від партійної лінії працівники ідеологічної сфери. Десятки талановитих письменників, поетів, журналістів були звинувачені у «націоналізмі» й «антирадянщині», позбавлені можливості друкуватися, були виключені зі складу Спілки письменників України.