дова була спробою партійно-державної верхівки СРСР вивести країну з гострої кризи, що охопила всі сфери суспільства і набула всеохоплюючого, системного характеру.

Деякий час найвище радянське керівництво в Москві, а особливо його представники в Україні, не усвідомлювали ні глибини цієї кризи, ні її розмаху. Свідченням цього була цілком утопічна політика «прискорення», яка передбачала без суттєвих змін у системі виробничих відносин, форм власності та політичного устрою до 2000 р. здійснити потужний економічний ривок і розв'язати традиційні соціальні проблеми радянського суспільства: продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного попиту, ліквідацію «перманентних» черг і дефіциту. У керівництві країною зростало побоювання, що в СРСР назріває стихійний соціальний вибух з непе-редбачуваними наслідками.

Невдачі спроб Досить швидко стала цілком очевидною не-прискорення спроможність політики «прискорення». За-в економіці мість очікуваного наростання темпів економічного розвитку тривало неминуче їх зниження. Замість ослаблення продовольчої, житлової і товарної криз відбувалося їхнє подальше загострення. Черги за вкрай необхідними товарами ставали ще довшими. Врешті-решт, у 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва.

Таким чином, усі спроби перебудови системи управління економікою виявились абсолютно безплідними. Непродумані, половинчасті й безсистемні зміни в економіці вносили розлад у централізовану і по-своєму логічну систему управління народним господарством. Народногосподарський комплекс СРСР став розвалюватися. Рвалися господарські зв'язки між окремими підприємствами, галузями і регіонами. Це посилювало відцентрові тенденції в СРСР. Союзні республіки брали під власний контроль економіку, йдучи на встановлення прямих міжреспубліканських зв'язків без посередництва Москви. Центр виявився економічно непотрібним. Цей чинник дедалі більше впливав на розпад Радянського Союзу.

Реформи Загострення економічної кризи пришвидшу-

в політичній вало реформи в політичній системі. Існуючі системі державні інститути були вже неспроможні

уберегти країну від занепаду. Ця істина оволодівала свідомістю ініціаторів перебудови й спонукала їх до демократизації суспільного життя, відмови від так званої керівної ролі КПРС у суспільстві. Очікувалося, що це розв'яже ініціативу громадян і сприятиме створенню стабільної соціально-економічної й політичної системи в рамках «оновленого» соціалізму.