Але, як уже бувало в історії, наміри керівництва демократизувати тоталітарну систему наштовхувалися на жорсткий опір консервативних елементів владних структур, які не бажали втрачати свого становища і пов'язаних з ним привілеїв. Політична реформа буксувала, бо закони Верховної Ради СРСР були половинчасті, приймалися із запізненням, а часто-густо не виконувалися. Серед населення наростали розчарування, зневіра у здатність керівництва вивести країну з кризи. Вплив і авторитет КПРС та державних владних структур швидко й не-зворотно падав.

Крах політики Особливо яскраво це виявлялося в Україні, КПРС котру її консервативне керівництво на чолі з

і національно- Компартією перетворило на справжній «за-визвольний повідник застою». Та прагнення відмежува-рух в Україні тися від процесів, що розгорталися в центрі, обернулося для партійних і державних структур УРСР катастрофічною втратою авторитету, справжньою громадською ізоляцією. Компартії пригадали всі злочини, до яких вона була причетна: червоний терор громадянської війни, насильницьку колективізацію, голодомори, Чорнобильську катастрофу, русифікацію та багато іншого. Суспільно-політичне життя республіки поступово виходило з-під контролю КПУ. Це знайшло прояв у всіх сферах суспільного життя, особливо в національно-державній. Ослабленням старої політичної системи український народ скористався для боротьби за свої національні права, збереження й розвиток своєї культури, досягнення реального суверенітету. Зразком для прогресивних перетворень в Україні стала боротьба за незалежність Прибалтійських і Закавказьких республік, розгортання демократичного руху в Росії. В Україні починається процес формування громадсько-політичних груп, об'єднань, опозиційних існуючому режимові. 1987 р. в Києві розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК), відновила діяльність Українська гельсінська спілка, з'являються інші об'єднання демократичної орієнтації. Найактивніше діяли вони в Західній Україні, звідки хвиля мітингів і демонстрацій поширювалася по всій республіці.

Все ширші маси українського населення переконались у безперспективності збереження Радянського Союзу. Це слугувало надійним фундаментом національно-визвольного руху, який в цей період набуває суттєвого розвитку. Це стало можливим завдяки зростанню національної свідомості українського суспільства, злиттю в єдиному руслі двох течій - українського дисидентства та національно свідомої партноменклатури, яку вже й політично, й ідеологічно, й економічно гнітила радянська імперська система.