Реакція сталінського режиму

Усі сподівання на демократизацію суспільно-політичного, культурного й економічного жит- тя виявилися марними. Незважаючи на всі зовнішні атрибути суверенної республіки, Україна фактично залишалася складовою частиною унітарної, надцентралізова-ної держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної і культурної уніфікації всіх підконтрольних територій, створення «братньої сім'ї народів».

Так, побачивши різке збільшення в рядах Компартії України українських елементів, центр спробував компенсувати це посиленням свого впливу на партійно-радянський апарат республіки. У перші повоєнні роки з інших союзних республік, а особливо з Росії, в Україну було відряджено тисячі керівних працівників, які заміняли звільнені з роботи місцеві кадри. КП(б)У, як і раніше, не мала жодної самостійності і у своїй політиці керувалася (аж до дрібниць) вказівками з Москви.

До 1949 р. першим секретарем ЦК КП(б)У (і першою особою у республіці) був М. Хрущов, з 1949 р. - Л. Мельников. Обидва - росіяни. Сталін не наважувався передавати керівництво Компартії України етнічному українцю.

Суто символічним, фіктивним був закон про утворення Народного комісаріату оборони УРСР. Цей Наркомат, не встигнувши народитись, припинив існування, бо воно суперечило лінії центру на існування єдиних збройних сил.

У ході переговорів щодо утворення ООН радянська сторона висунула пропозицію про включення до майбутньої міжнародної організації усіх радянських республік як повноправних членів. Цю пропозицію союзники відкинули, але для України та Білорусії, що були найзначнішими за чисельністю населення та за територією і найбільше постраждали від війни, був зроблений виняток. 26 червня 1945 р. на конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско делегація Української PCP, як і делегації інших держав-засновниць, підписала Статут ООН. Як член ООН, Україна брала участь у роботі різних її структур, у міжнародних конференціях, зокрема Паризької конференції з питань розробки і підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини.

Однак самостійність України в питаннях зовнішньої політики була чисто умовною і мала імітаційний характер. Українські дипломати завжди погоджували свою позицію з установками відповідних зовнішньополітичних служб Наркомату, а пізніше Міністерства закордонних справ СРСР.

До того ж ніякі дипломатичні зв'язки з іншими країнами Україні не були дозволені. Вона не мала жодного посольства в зарубіжних країнах.

Та незважаючи на відсутність власної лінії у зовнішньополітичній діяльності, вихід України на міжнародну арену